2016 рік ювілейний для багатьох улюблених книг.
Обласний фестиваль учнівських творів (березень 2016 року)
Твори учнів:
Лист Тому Сойєру
Доброго дня, любий Томе Сойєре! Пише тобі учениця 5 класу Вікторія Гросман.
Давай знайомитися. Я знаю, що ти живеш у США, у невеликому містечку Санкт-Петербурзі, що розташоване на березі річки Міссісіпі. А моя батьківщина — Україна, селище Кирилівка, яке заходиться біля Азовського моря.
Дуже прикро, що у тебе і твоїх друзів немає іграшок. А у нас іграшок багато, я б із задоволенням поділилася ними з тобою.
Дитинство ваше веселе, цікаве. Я читала, що ти бешкетник, хитрун. То поцупиш у тітоньки Поллі варення, то замість школи підеш на річку, то влаштуєш розваги в церкві.
Ти не хочеш вчитися у школі, бо там примушують зубрити. Зате любиш читати книги, розповідаєш Геку про шукачів скарбів, про розбійника Робін Гуда. Мабуть, ти мрієш бути таким сміливим, благородним, як твої улюблені герої?
Мені дуже сподобалось, як ви розважалися на острові. Я б теж із задоволенням відпочила з вами.
Ти вірний, надійний друг, не кинеш у біді товаришів, не порушиш клятви (хіба тільки для порятунку доброї людини). Ти дружиш із Геком, недивлячись на заборону дорослих. Ти молодець, що умовив Гека жити у вдови Дуглас, бо розумієш, що так для нього краще. Кожен мріє мати справжнього друга. Ви з Геком справжні. Мабуть, тому вам поставили пам’ятник у місті Ганнібалі.
Ти, Томе, — шляхетний лицар. Знаєш, я навіть заздрю Беккі. Адже саме її ти пригощав персиком, їй освідчився у коханні. Її ти заспокоював, підтримував у печері. Замість неї прийняв покарання у школі. Чи й досі ти любиш її?
Ви з Геком весь час шукаєте пригод. Мені було боляче читати, як ви стали свідками убивства на цвинтарі. Я переживала, щоб ви не потрапили до рук індіанця Джо. Я відчувала, як тебе мучила совість, як ти боявся на суді. Але ти, Томе, взяв себе в руки, переборов страх, сказав правду. Я захоплююся тим, що ти такий сміливий, милосердний, маєш добру душу. Ти ризикував життям, рятуючи Мефа Поттера.
Я раділа за вас із Геком, коли ви знайшли скарб. Як поживає твій друг сьогодні?
Друже, ким ти мрієш стати? Може, як радив суддя Течер, юристом? А, може, бізнесменом чи психологом? Ці таланти я помітила в тобі ще тоді, коли ти заохотив хлопців фарбувати паркан. Я впевнена, що ти зможеш досягти своєї мети. Я тобі цього бажаю.
Подякуй, будь ласка, моєму улюбленому Марку Твену за те, що розповів нам про тебе.
Прощавай, Томе. Можливо, ми ще зустрінемося. Я хочу, щоб ти приїхав до мене, покупався у нашому морі. Я буду на тебе чекати.
Вікторія
(Робота учениці 5-го класу Гросман Вікторії (ІІІ місце на районному етапі))
Незабутні спогади дитинства
(відверте інтерв’ю з дорослим Томом Сойєром)
— Шановний містере Томасе Сойєре, рада вітати Вас у нашій студії.
— Доброго дня.
— Я хочу поговорити про Ваше дитинство і прошу Вас бути відвертим.
— Даю клятву Чорного Месника Іспанських морів.
— О, я бачу, Ви такий же жартівник. Чи любите Ви згадувати про своє дитинство?
— Так, це був радісний, цікавий час.
— Сьогодні Вас усі знають , як директора великої фірми, що виготовляє іграшки для дітей. Чи були у Вас іграшки?
— Ні. Ми гралися з різним мотлохом, навіть дохлих пацюків крутили над головою. А сьогодні я дарую дітям щастя.
— Скажіть, будь ласка, за який вчинок у дитинстві Вам соромно сьогодні?
— Мені дуже соромно за те, що, покинувши домівки, ми з друзями у пошуках свободи наробили переполоху в містечку, дуже засмутили своїх рідних. Я хотів би попросити вибачення у всіх людей, які шукали нас, особливо у тітоньки Поллі за те, що знехтував її почуттями, здоров’ям, та її вже нема. Тому я прошу всіх берегти своїх рідних, не причиняти їм болю, не примушувати їх страждати.
— А після чого Вас почали поважати в містечку?
— Після мого свідчення на суді. Мені було важко, я дуже боявся індіанця Джо. Але ж Меф Поттер був такою доброю людиною! Його треба було рятувати.
— Чи спілкуєтесь Ви зараз із найкращим другом дитинства?
— Дуже часто телефонуємо один одному, а на свята збираємося сім’ями.
— Я чула, що Вашу дружину Ви покохали ще в дитинстві.
— Так, справді. Вперше я освідчився Беккі в класі, коли написав на грифельній дошці: «Я вас кохаю». За це я отримав жорстку прочуханку від учителя. Під час перерви я встиг ще раз освідчитись коханій та умовити її на заручини і поцілунок. Ми поклялися бути разом усе життя. Бачите, так воно і сталося.
— Ваша дружина, згадуючи дитинство, називає Вас героєм. Чи розділяєте Ви її думку?
— Який там герой! На моєму місці будь-який хлопець вчинив би так само у печері. Я теж боявся, але не дозволив собі слабкості, бо треба було підтримувати подругу, шукати вихід. Беккі згадує із вдячністю, як я взяв на себе її провину у школі , мужньо витримав покарання. Але хіба я міг вчинити інакше? Для мене лозина — звичайна процедура, а для Беккі — нестерпна ганьба.
— Шановний містере Томасе , Ви прожили цікаве життя, не втратили чесності, гумору. Ви такий же веселий, невгамовний. Що, на Вашу думку, найважливіше для людини?
— Дружба, вірність, порядність, здатність прийти на допомогу, доброта, свобода.
— Велике спасибі Вам за щирість. Залишайтеся таким завжди!
(Робота учениці 5-го класу Щусь Вікторії (ІІ місце на районному етапі))
Песнь о жизни
(к 35-летию сборника стихотворений В.С.Высоцкого «Нерв»)
Люди – звезды, упрямо летящие с неба вниз.
Кто-то приходит тихо, робко, без крика,
Для кого-то судьба исполняет любой каприз,
Чья-то жизнь так сера и безлика.
Люди – кометы, несущие огненный хвост.
Чей-то – рваная Земли рана,
Чей-то – шаткий жизни и смерти мост,
Чей-то соткан из лести с плетеньем обмана.
Микрофон плевался ядом, дорога – пылью,
И летела рыхлая почва из-под шин.
Песня лилась, что пропитана грустной былью,
Как расстрелянное эхо средь острых горных вершин.
Шуткою горький комок об увечье, о боли,
Плач о звезде, что упала внезапно под грудь.
Губы сухи, потресканы будто от соли.
Рана у сердца не даст спокойно вздохнуть.
В горы я шёл, опускался к тайным глубинам,
Каждый нерв тела натужно ревел и дрожал.
Взвивалось дыхание вверх, к нетающим льдинам,
Рассвет, раня ноги, по острым пикам бежал.
Казалось мне: кончено все, я выжил,
Не взял меня в плен гипнотический смерти оскал.
Но смерть по пятам ослепляет всех пламенем рыжим.
За мною война, как эпохи печальный финал.
Я песню запел – сорвалась на последней ноте.
Я землю сгребал ногтями в крови под себя.
Взлетала птицей душа в последнем полёте,
И годы летели, как колесницы, скрипя.
Теперь я другой, и другие пою я песни,
Фантазия вмиг из края в край пронесёт.
Сказки разных времён пред глазами воскресли.
Что новое путешествие принесёт?
Как Алиса, спускался я в тёмные норы
Да с силой нечистой на шабашах буйных плясал.
Лежат вокруг грязные книжные листья-горы.
Я бросился в них, летел, пока не упал.
В тёмный лес завела вся в ухабах дорога-тропинка.
Робин Гудом я был, о борьбе, умирая, кричал.
Стала частью меня каждая в поле травинка.
Только отзвук призыва такого не замолчал.
Поднимаются люди, поднимаются реки и горы:
Они делают дружно последний, смертельный рывок,
Опираются друг на друга стальные опоры,
Чтобы дать себе сделать жизни хотя бы глоток.
Что есть жизнь? «Не любил — так не жил» — откровенье.
Если жизнь есть любовь, то я только недавно ожил.
Ты уверенность, свет мой и мрак, и сомненье,
Катализатор, что душу мою потревожил.
Что здесь петь? Здесь всё ясно без слов,
И об этом уж спеты не сотни, а тысячи разных идей.
Меня запах зовет от ярких костров.
Такова суть поэта. Я пророчествую среди людей.
Моя песня берёт начало от лучика света,
От бодрящего среди пустыни оазиса, от родника.
И пока будет в космосе где-то моя комета,
Я допою. Разорвёт вдруг струну рука.
Это конец. Это больше, чем пауза, цезура.
Я ухожу, и погасла моя звезда.
Пусть жизнь была как насмешка, карикатура,
Если допел я, тогда, тогда..
(Робота учениці 10-го класу Стулень Анни (ІІ місце на районному етапі і ІІІ місце на обласному етапі))
Твір-роздум
Чи актуальні істини повісті Олександра Гріна «Пурпурові вітрила»?
Людина лише тоді чогось досягає, коли вірить у свої сили
Л. Фейєрбах
Є книги, прочитавши які, назавжди потрапляєш під їхній магічний вплив, закохуєшся у героїв, разом із ними відкриваєш істини, що потім стають твоїми. Для мене такою є повість Олександра Гріна «Пурпурові вітрила». Книга вчить надіятись, любити, вірити в чудеса,чекати їх, творити своїми руками, іти наполегливо назустріч своїй долі.
Моя улюблена героїня Ассоль серед бруду пліток, заздрощів зберегла свою чисту душу, в якій не було ані краплини зла. Тендітна дівчинка із дорослим поглядом не була схожа на інших мешканців Каперни. Тому саме їй Егль напророкував прекрасне майбутнє, розповів про справжнє кохання, яке їй подарує принц, що з’явиться на кораблі під пурпуровими вітрилами. Егль посіяв у душу Ассоль зерно красивої мрії. Батько розумів, що дівчинці буде важко жити серед людей, які пливуть життєвим морем під брудними вітрилами, думаючи лише про гроші, матеріальні блага. Лонгрен хотів, щоб донька була щасливою, і не убив її мрію: «Будуть тобі пурпурові вітрила…» Жителі Каперни сміялися з цього пророцтва, називали Ассоль божевільною. Та вона уміла терпіти образи і очікувала дива і кохання. Дівчинка залишилася відданою своїй мрії оптимісткою. І чекала…
Хтось скаже, що чекати легше, ніж діяти. Я не згодна. Чекання — це велика праця, яка надає сили тому, кого чекають. Ассоль чекала юнака, який, як і вона, вміє любити, відчувати прекрасне, а також діяти.
Грей — саме та людина, яка була потрібна Ассоль. Хлопчик народився «із живою душею», у якій було місце доброті, милосердю, співчуттю, здатності до благородних вчинків.Він хотів бути капітаном. У п’ятнадцять років Артур покинув рідний дім. Він багато працював над собою, переміг себе, збувся поганих звичок, загартувався фізично і став справжнім моряком. Незмінною залишилася лише його летюча душа. Юнак розкрив для себе велику істину. Вона в тому, щоб «робити … чудеса своїми руками». Зціпивши зуби, ішов до поставленої мети. Це диво — перемога над собою. Він сам здійснив свою мрію: став капітаном.
Ассоль і Грей дуже схожі між собою духовно. Вони ішли назустріч один одному на поклик душі. Тому Артур, побачивши сплячу дівчину, «серцем упізнав її». Розпитавши ж у трактирі про її мрію, повірив не злим пліткам, а дівчині, бо відчув її внутрішню красу, упізнав у ній споріднену душу і зробив так, щоб її мрія здійснилася. Так своєю вірою, чеканням чуда Ассоль, навіть не підозрюючи того, надихнула невідомого їй Грея на прекрасний вчинок. Про таких людей говорив космонавт Леонов:« Лише володіючи вогнем у власній душі, можна запалити чужу душу».
Моя улюблена повість — казка-феєрія. А чи є у сьогоднішньому житті місце мрії і диву? Чи можуть вони допомогти сучасним людям досягнути поставленої мети? Чи актуальні істини книги Гріна?
Так, звичайно! Сучасний світ дуже нагадує селище Каперну. Є жорстокі, байдужі, заздрісні люди. Вони не вміють дружити, по-справжньому любити. Їх цікавлять тільки гроші. Але більше співчутливих, милосердних, готових прийти на допомогу, здійснити не лише свою, а й чужу мрію. І доказів цього дуже багато. Я пам’ятаю ще одну істину Грея: « Є не менші чудеса: усмішка, веселощі, прощення…вчасно сказане потрібне слово».
Радістю сяють очі малюків дитячих будинків, які отримали родину — маму і тата. Це диво — щедрість людської душі.
Жителі невеликого канадського містечка влаштовують свято Різдва у жовтні для хлопчика, який його дуже чекав. Лікарі повідомили, що він невиліковно хворий і не доживе до грудня. Прикрашені ялинки, маскарадні костюми і навіть сніг, правда штучний, — все це було в житті хворої дитини. Перед смертю хлопчик пережив справжнє щастя Різдва, яке йому подарували небайдужі люди. Хіба це не диво сучасності?
Вся Україна рятує юнака із Маріуполя, в голову якого поцілив снайпер. Але лікарі Маріуполя, Дніпропетровська,Чернігівщини урятували життя хлопцю. На операцію гроші збирала вся країна. Це диво зцілення! Юнак пройшов через страшний біль. Та найбільше вражає, що сьогодні Ілля Луценко ходить. Так сила волі, бажання жити, а також підтримка близьких і коханої дівчини зробили ще одне чудо. Коли я дивилася по телебаченню програму про нього, я ще раз упевнилася , що, як писав Костянтин Паустовський, «людина в пориві до щастя здатна своїми руками творити чудеса».
Розповідь про дива сьогодні можна продовжувати довго.
Бабуся останні гроші, які збирала на випадок смерті, віддає, щоб допомогти воїнам АТО.
Жителі всієї України пропонують підтримку переселенцям із Донбасу.
Волонтери передають нашим солдатам медикаменти, бронежилети, їжу. В нашій школі неодноразово проводилась акція «Допоможи воїну», в якій ми приймали активну участь. Я впевнена, що наша допомога, наші листи зігріли не одне серце тих, хто захищає рідну землю.
Це все реальні чудеса, створені своїми руками.
Грін вірив у добро, красу, здійснення мрій. Його книгу можна назвати вічною, як вічна любов, якою вона наповнена, як вічне милосердя людей. А істини, які відкрив нам Грін, знаходять підтвердження і сьогодні. Його слова стали девізом мого життя.
І, я думаю, не лише мого.
(Робота учениці 7-го класу Волкової Валерії)
роботи учнів