Монологи персонажів балади Ф.Шиллера «Рукавичка»

• Монолог  короля Франциска:

  Як нудно! Чому звірі не б’ються? Ой, що там сталося? Що це впало на арену прямо поміж звірів? Здається,  дамська рукавичка. Мабуть, якась  красуня її впустила. А це хто прямує до арени? Невже рицар Делорж? Навіщо він  спустився туди?... Здається, я розумію. Рукавичку зронила його кохана, і він хоче її дістати. Але ж звірі його  розірвуть! Треба негайно це зупинити! Хоча, ні, не буду цього робити. Подивлюсь, чи вистачить в нього  сміливості    здійснити задумане. О, та й натовп повеселішав. А Делорж вже між звірами. Ох і сміливий, ох і    безстрашний він! Чому ж звірі його не чіпають? А він уже  підняв рукавичку і йде до виходу. Оце так витязь! Як його  радо вітає натовп! Ось він несе рукавичку коханій. Їй зараз, напевне, заздрять усі дами. А що це  Делорж робить?  Він кидає рукавичку в обличчя Кунігунді?! Звісно, не лицарський вчинок, але вона, мабуть, того варта. Оце так  видовище!                                                                                                                                                                                                                                                                                  Санкович А.

Вже зібралися всі придворні. Скоро почнеться видовище. Я обожнюю ці поєдинки! Звірі б’ються на смерть. Але   що то там, на арені? О, так це ж рукавичка однієї з дам. Як вона там опинилась? Якийсь молодий юнак іде на арену по рукавичку. Та це ж Делорж, мій кращий лицар. І як йому не боязко?! Його ж звірі розірвуть! Треба зупинити все це! Але... не можу з собою нічого подіяти. Зможе він дістати рукавичку чи ні? Зараз, мабуть, почнеться запекла боротьба тварин за ласий шматочок. Цікаво, чим вона скінчиться?... Що за дурня? Рицар іде спокійно по арені, бере рукавичку, і звірі його не чіпають. Який він сміливий і відважний! Мабуть, видовища не буде. Дуже шкода! Ось лицар підходить до своєї дами. Вона задоволена, що її коханий заради неї готовий піти на смерть. І всі жінки, мабуть, заздрять їй. Але як вона могла випробовувати життя свого лицаря? ... В обличчя, в обличчя жінці?!!  Як він посмів?... Але Делорж вірно зробив. Така наречена йому не потрібна. Він заслуговує на кращу даму серця. А як би я вчинив на місці цього лицаря?                                                                                                                                                                                                                                                     Кузьменко В.

Який страшний лев! Навіть тигр боїться його, реве, зупиняється... Глядачі вже чекають, треба починати виставу. А що там трапилось? Рукавичка на арені? Хто її кинув? Це та красуня Кунігунда, обраниця Делоржа. Мабуть, вирішила перевірити вірність свого коханого. А, може, вона хоче похизуватися перед усіма? Цікаво, що ж буде далі? Звірі такі сердиті і голодні. Невже Делорж ризикне своїм життям, щоб дістати рукавичку коханої? Ні, треба зупинити його. Це можу зробити тільки я.  Але милуватися мужністю цього лицаря цікавіше, ніж спостерігати за звичним поєдинком звірів. Хай іде, буде на що подивитись. Яким же треба бути сміливим, щоб не злякатися хижаків! Чомусь вони його не чіпають. Але все одно це дуже-дуже небезпечно! Ось  рукавичка вже в нього. Дістав – таки! Що ж буде далі? Він справжній лицар! Не кожен зміг би на таке зважитись. Як же відреагує на його вчинок Кунігунда? Вона ж чудово знала, що він міг загинути. Ось Делорж біля неї. Що він робить? Кидає рукавичку в обличчя дамі? Чи має лицар так чинити?... Та йому видніше... І справді це було захопливе видовище!                                                                                                                       Шиян О.

• Монолог Делоржа:

Сьогодні має бути захоплююче видовище – бій звірів. Як багато людей прийшло на нього подивитися! Поряд з королем Франциском сидить велика кількість баронів та придворних дам. Які красиві ці жінки! Їхнім лицарям дуже пощастило. Але моя Кунігунда найгарніша. Та що це? Навіщо вона кинула рукавичку до звірів? Вона просить принести їй свою річ. Але ж там дикі звірі! Вони можуть мене загризти. Кунігунда хоче переконатися, чи дуже я її кохаю? Та чи кохає вона мене, якщо так чинить? Вона ж добре знає, що це дуже небезпечно. За лицарським кодексом честі я маю виконати волю дами серця. Піду та принесу їй рукавичку. Багато боїв я провів, але це найнебезпечніше завдання. Тепер я зрозумів: вона мене не кохає. Кунігунда – егоїстична та лицемірна людина. Хай шукає собі іншого шанувальника. Я не можу кохати таку жорстоку жінку.  Тримай свою рукавичку! Подяки мені не треба!                                                                                                                                                                                                                                                            Марченко О.

Нарешті настало свято, якого всі так довго чекали. Ось перед своїм звіринцем сидить король Франциск. О, Боже! Які гарні навколо нього придворні дами, що осліплюють чоловіків своєю красою. Але найчарівніша серед них моя Кунігунда.Ось розпочався бій. Які могутні звірі! А пазурі в них страшні. Але що це? Невже рукавичка моєї обраниці? Вона випадково впала на арену... чи ...? Я повинен спуститися туди і принести рукавичку Кунігунді. Але ж там звірі... Вони можуть роздерти мене... Навіщо вона мені це говорить? Невже рукавичка їй дорожча за моє життя? Як вона може сумніватися в моєму коханні до неї?! Кунігунда навмисно це зробила! Ні, вона не кохає мене! Але як справжній лицар я маю виконати прохання своєї дами. І будь що буде... Мені страшно... Та я маю це зробити. Чому звірі мене не чіпають? Чи виберуся я звідси живим?...

... Дякую тобі, Боже! А ці оплески... Навіщо вони мені? Ця лицемірна усмішка...Навіщо? Я не можу її пробачити. Кунігунда мені не потрібна! Нехай забирає рукавичку і йде геть з мого серця!!!

... Невже я зробив це? Можливо, це не лицарський вчинок, але по-іншому я не міг вчинити.                                                                     Майфат Є.

Ось знову король Франциск зібрав нас на видовище. Скільки біля нього придворних дам, але ні одна не може зрівнятися з моєю коханою Кунігундою. Вона, наче сонце, осяває все навкруг. Дивно, звірі не б’ються між собою. Напевно, їм також набридли забаганки короля. Чи не краще було залишитися в замку і займатися звичними справами...Що це? Ні, не може бути! Невже це рукавичка Кунігунди лежить між тими жахливими тваринами? Кунігунда звертається до мене? Просить принести її рукавичку. Але як їдко вона посміхається... Ні, мені здалося. Зараз я виконаю її прохання.

- Я принесу її для Вас!

....Все та ж усмішка на її обличчі... Невже це моя кохана? Кунігунда завжди славилася своєю зверхністю, з якою вона ставиться до людей. Їй, як і всім іншим, не вистачає видовища.Звірі мене розірвуть. Які вони страшні! Що ж, у Кунігунди завжди було багато залицяльників. Вона ніколи нікого по-справжньому не кохала. Я йду... Ось я вже на арені. Можливо, мені все ж здалося? Ні, вона досі всміхається... Дивно, звірі мене не чіпають. Чому? Я вже зовсім поряд. Ні, лежать, тільки пильно стежать за мною. Можливо, нападуть, коли я повернуся до них спиною... Ось ця клята рукавичка... Йду назад. Ні, лежать сумирно, ніби мене немає на арені. Звірі бувають благороднішими за людей!

• Я повертаюся переможцем. Усі аплодують мені. І Кунігунда теж. Яка вона задоволена! Та за ці кілька хвилин моє ставлення до неї змінилося: вона жорстока! Звірі, й ті зрозуміли мене і не чіпали. Сам дивуюся, як я міг покохати цю жінку?  Ось я перед нею. Вона мило всміхається мені.---   - Візьміть  Вашу рукавичку!

..       ...На душі, здається, полегшало. Знаю: я вчинив не як лицар. Але я так вирішив. Нехай нас розсудить    Господь...                                                   Глушко А.                                            

      Знову це видовище. Скільки гарних дам. Але моя Кунігунда, мов троянда, мов сонце, промені якого засліплюють всіх. О, моя кохана, мій безцінний скарб!       Що трапилось? Її рукавичка впала на арену. Якщо я принесу цю річ коханій, вона буде задоволена. Але я можу загинути. Тварини неодмінно                                пошматують мене. Що ж мені робити? Це ж вірна смерть! Та я не можу зганьбити своєї честі, відмовивши своїй коханій. Я повинен підняти рукавичку,        щоб моя Кунігунда повірила, що я її дійсно люблю. Я піду заради тебе на вірну смерть. Прощай, мій безцінний діаманте, моє кохання, моє життя. Хоча..         Чи кохає мене Кунігунда, якщо посилає на ту арену? Чи, може, вона грається зі мною, як із лялькою?  Якщо так, я принесу їй цю рукавичку, але більше ні       за  що не буду її лицарем!                                                                                                                                                                                                                        Журавель Д.

•    Монолог Кунігунди

       О, нарешті я на трибуні. Скільки людей навкруги! А он і мій вірний закоханий лицар Делорж. Цікаво, чи справді він мене любить так палко і щиро, як            каже? Зараз ми це перевіримо! Шкода рукавички: раптом він не схоче за нею йти. Ні,  пішов! Мій лицар кинувся на арену до диких звірів, тільки-но                    побачив у повітрі червоний проблиск моєї рукавички. Сміливець! Невже його не злякали ті страшні тварини? Невже заради виконання моєї примхи він          ладен віддати своє життя? Так, мабуть, я дійсно того варта.

     Він повертається, йде до мене, напевне, просити подяки. Нахаба! Нехай навіть не розраховує! Хоча... Поцілунок він, мабуть, заслужив...

... Що? Як він міг мене так зганьбити? Привселюдно, на очах у всіх, кинути мені в лице рукавичку! Невже я це заслужила? Ну нічого, він ще пошкодує! А             лицарів тут багато, знайду собі іншого, ще кращого, який би мене насправді кохав.              Матвієнко Ю.                                                                                                                          

    Як багато тут дам, лицарів! Але мій Делорж – найкращий чоловік на світі. Серед  цього натовпу він дуже виділяється своєю вродою. Мені пощастило,       що мене кохає такий лицар. Але я хочу, щоб усі знали про моє щастя, знали, який у мене чудовий коханий. Та це ж можна втілити у реальність. Що ж           таке придумати? Може, ненароком кинути до тварин свою рукавичку? Якщо він не принесе  її мені, то це означатиме, що він боягуз. Якщо ж виконає           моє прохання, значить, любить мене так само, як я його, та ще й люди побачать, який він у мене хоробрий. Яка я все таки розумна! Але це ж                        небезпечно, звірі можуть його розірвати. Нічого, хай іде, світ клином на ньому не зійшовся. У найгіршому випадку, знайду собі іншого...                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                Папій О.

    Скільки людей зібрав сьогодні король Франциск перед своїм звіринцем! Навіть наслідний принц тут. Придворних дам багатенько. З-поміж них я можу            виділити лише одну найкращу – себе. Нема тут такої, яка б хоч трішки зрівнялась зі мною. А ось і звірі. Божечки, які вони страшні!  Того й дивись,                  накинуться один на одного. Та ні, лежать сумирно. О, з’явились барси. Може, зараз почнеться видовище... Обожнюю такі розваги! Тут усе, як у                         реальному житті: виживає сильніший. Та чому ж вони не б’ються? Що, так і просидимо без видовища! Е ні, це мене не влаштовує.

    О, кого я бачу — любий Делорж. Досить-таки вродливий і сміливий лицар. Заради мене готовий піти навіть на смерть. А-а, здається, я знаю, що                   робити...    Ой-ой-ой, яке лихо, моя рукавичка впала на арену. Он вона лежить серед тварин. Думаю, мій коханий Делорж не відмовить мені і принесе її.

    Він іде на арену. Що там зараз почнеться!  Справжня битва! А що, як звірі розірвуть його? Боже, що я накоїла?!! Мій коханий загине через мою                         забаганку!      Проте ні, слава Богу, вони його не чіпають. Хоча, з якого це дива?

     Ось Делорж повертається, живий-здоровий. А якби загинув? Що ж, звичайно, його було б дуже шкода. Та не він перший, не він останній. А так довів своє     кохання. Йде. Красень! Переможець! Але не видно в очах тріумфу перемоги, щастя від того, що вижив і виконав мою примху. Мабуть, зараз виголосить      невеличку промову про мене і своє кохання до найвродливішої тут дами. А хіба я того не варта?! Ба, ні, навіть не всміхається. Такий рішучий!. Цікаво,         що він збирається робити?...                                                                                                                                                                                                                        Глушко Ю.

•    "Творити дива своїми руками..." (за повістю о. Гріна "Пурпурові вітрила")

  Кажуть, якщо дуже  чогось хочеш, це обов'язково здійсниться. Чи багато людей вірять у дива? Ставши дорослими, люди часто втрачають цю  здатність. Та насправді  ми є    потенційними чарівниками для інших людей.Ми можемо радувати оточуючих, робити їх щасливими.

   Головна героїня повісті О. Гріна "Пурпурові вітрила" Ассоль з дитинства відрізнялася від інших. Їй було дуже складно знайти друзів. Їй  так хотілося  вірити в диво, в казку.       Життя поверталося до дівчини недобрим боком. Врятувати її міг тільки неможливий збіг обставин. Десь мав знайтися принц,  який був би до неї подібним, покохав би її. Він     мав припливти за нею на кораблі з пурпуровими вітрилами.

   Не дивно, що така прекрасна мрія знайшла свого виконавця. Артур Грей  саме з тих людей, які вірять у себе, у мрію, які знають, що щастя людини - в її  власних руках.          Ассоль  була юною дівчиною, але Артур Грей зміг розгледіти в ній справжню жінку, яка стане його коханою дружиною. Він не  пошкодував ні коштів, ні часу для здійснення її  мрії. Він зумів знайти та завоювати своє кохання. Ассоль і Артур Грей перетворили красиву мрію в  реальність.

     Хтось може сказати, що "Пурпурові вітрила" не більше, ніж красива казка. Насправді ж створювати дива своїми руками зовсім не складно. Потрібно  тільки захотіти.           Шкода,  що деякі люди наскільки поринули у буденність,  що навіть не помічають у своєму житті нічого незвичайного. А для когось  кожен новий день приносить невеликі  дива: рожевий світанок, склянку теплого молока, кошеня біля батареї. І багато ще  дивовижного можна побачити.  А скільки всього можна створити. Так, створити! Адже ви   - чарівник. Ваша усмішка - найсправжнісіньке диво. Не вірите? Посміхніться,  і побачите, що  станеться. Ви створите маленьке диво, яке неодмінно осяє і зігріє чиєсь серце.    Подякувати рідній людині за те,що вона завжди поруч. Влаштувати  смачну вечерю. Сходити в кіно всією родиною. Нагрянути зі смаколиками до бабусі з дідусем.      Зателефонувати другові й просто поговорити про  життя. Розфарбувати дитячий майданчик у всі кольори веселки, щоб дітвора ахнула від здивування і радості. Знаєте, що  подумають дітлахи?  Звичайно ж: "Тут побував чарівник!"

   Можна прибрати сміття у своєму дворі, висадити молоді деревця. Та все, що завгодно! Все залежить тільки від вашої фантазії. Треба любити життя і  намагатися зробити   його кращим. Ось  на такі думки надихнула  мене повість О. Гріна.       Щусь В. (7 клас)